Уривок з роману "Лик смерті"
Дехто з воїнів уже куняв, сидячи верхи на своєму бойовому побратимі. Дощ і шоломи, що посповзали на очі, ховали їхні обличчя, але несподіваний крик прогнав навіяну сонливість.
«Хіросе!» – почулось десь позаду. До слуху долинув глухий звук від кінських копит. Вочевидь, кричав один із товаришів, що відстав. «Хіросе!» – пролунало ще раз, і відсталий вискочив із-за великого розлогого куща, що ріс за аршинів сорок позаду. «Сме-е-ерть!» – прогорланив він, лиш узрів своїх товаришів...
«Чому стоїте? Геть звідси! Уперед!» – прокричав він злегка схриплим голосом так, наче це був заклик розірвати ворога в шмаття. Не вагаючись ні миті, кожен з чоловіків пустив свого коня вперед по дорозі. Багнюка летіла увсебіч. Табун шалених коней і наляканих вершників неслися дорогою геть від своїх кошмарів. Мокре пагілля кущів і дерев боляче шмагало обличчя. Нарешті дорога стала трохи ширшою. Хірос озирнувся лише на мить і встиг помітити темний силует вершника, що не відставав.
Біг чорного, як ніч, коня був спокійним, потужним і розміреним. Ні болото, ні дощ не заважали йому нести свого верхового вперед. Сильні м'язи грали на тілі тварини, а вітер розвівав шовковисту гриву. Його біг заворожував своєю красою, тоді як переслідувані ним коні кидалися в боки та заважали один одному.
Несподівано один із коней не втримався на ногах. Його велике сильне тіло завалилося в багнюку. Затріщало гілля. Вершник – чималий кремезний чоловік – з криком шубовснув у калюжу. Хірос завернув коня: «Ми не можемо лишити його!». Це, безсумнівно, було би поза всякою честю воїна. Його люди також спинили коней – тварини неохоче припинили втечу. Чоловік став незграбно вибиратися з багнюки, але металеві лати, меч і сильний дощ заважали. Ноги їхали по масткій багнюці.
Хірос спішився й підбіг, щоб допомогти. Він схилився над ним – чорний кінь був ще далеко, а коли підвів очі – той вже стояв поряд, наче блискавкою подолавши відстань. Від несподіванки Хірос відсахнувся назад. Його підхопили товариші. Тримаючи в руках грубо ковані мечі, вони тремтіли перед одним ворогом. Перед жінкою, яку називали смертю.
Вершниця в чорному неквапно злізла з коня. Із-за спини в її руці з’явився меч. Здавалося, він був ідеальним: жодної подряпини чи зазублини. Гладенька дзеркальна сталь просто сяяла. Навіть дощові краплі надовго не затримувалися на її поверхні так само, як і на власниці меча.
Лакована шкіра щільно облягала її тіло. Товстий шкіряний пояс із великою металевою пряжкою легко охоплював її талію. Хірос не намагався розгледіти рельєф тієї пряжки, але зображав він воістину страшні та огидні речі. З-під маски, якою було прикрите обличчя, вибивалося розкішне чорне й блискуче, наче поверхня води, волосся. Неслухняні звивисті пасма нагадували змій та додавали безладу на голові. Сама ж безлика маска, з чорними впадинами замість очей і рота, кричала болем, відчаєм і розпачем.
Вона грайливо пройшлася, провівши мечем по землі, озирнулася, ніби переконуючись, що ніхто не зможе завадити їй здійснити задумане і… скинула свою потворну маску додолу. Цей жест був страшним. Його боявся кожен. Він приходив людям у снах, як найжахливіше в світі страхіття. Той, кому ця жінка являла свій лик, був приреченим.
«Хіросе!» – почулось десь позаду. До слуху долинув глухий звук від кінських копит. Вочевидь, кричав один із товаришів, що відстав. «Хіросе!» – пролунало ще раз, і відсталий вискочив із-за великого розлогого куща, що ріс за аршинів сорок позаду. «Сме-е-ерть!» – прогорланив він, лиш узрів своїх товаришів...
«Чому стоїте? Геть звідси! Уперед!» – прокричав він злегка схриплим голосом так, наче це був заклик розірвати ворога в шмаття. Не вагаючись ні миті, кожен з чоловіків пустив свого коня вперед по дорозі. Багнюка летіла увсебіч. Табун шалених коней і наляканих вершників неслися дорогою геть від своїх кошмарів. Мокре пагілля кущів і дерев боляче шмагало обличчя. Нарешті дорога стала трохи ширшою. Хірос озирнувся лише на мить і встиг помітити темний силует вершника, що не відставав.
Біг чорного, як ніч, коня був спокійним, потужним і розміреним. Ні болото, ні дощ не заважали йому нести свого верхового вперед. Сильні м'язи грали на тілі тварини, а вітер розвівав шовковисту гриву. Його біг заворожував своєю красою, тоді як переслідувані ним коні кидалися в боки та заважали один одному.
Несподівано один із коней не втримався на ногах. Його велике сильне тіло завалилося в багнюку. Затріщало гілля. Вершник – чималий кремезний чоловік – з криком шубовснув у калюжу. Хірос завернув коня: «Ми не можемо лишити його!». Це, безсумнівно, було би поза всякою честю воїна. Його люди також спинили коней – тварини неохоче припинили втечу. Чоловік став незграбно вибиратися з багнюки, але металеві лати, меч і сильний дощ заважали. Ноги їхали по масткій багнюці.
Хірос спішився й підбіг, щоб допомогти. Він схилився над ним – чорний кінь був ще далеко, а коли підвів очі – той вже стояв поряд, наче блискавкою подолавши відстань. Від несподіванки Хірос відсахнувся назад. Його підхопили товариші. Тримаючи в руках грубо ковані мечі, вони тремтіли перед одним ворогом. Перед жінкою, яку називали смертю.
Вершниця в чорному неквапно злізла з коня. Із-за спини в її руці з’явився меч. Здавалося, він був ідеальним: жодної подряпини чи зазублини. Гладенька дзеркальна сталь просто сяяла. Навіть дощові краплі надовго не затримувалися на її поверхні так само, як і на власниці меча.
Лакована шкіра щільно облягала її тіло. Товстий шкіряний пояс із великою металевою пряжкою легко охоплював її талію. Хірос не намагався розгледіти рельєф тієї пряжки, але зображав він воістину страшні та огидні речі. З-під маски, якою було прикрите обличчя, вибивалося розкішне чорне й блискуче, наче поверхня води, волосся. Неслухняні звивисті пасма нагадували змій та додавали безладу на голові. Сама ж безлика маска, з чорними впадинами замість очей і рота, кричала болем, відчаєм і розпачем.
Вона грайливо пройшлася, провівши мечем по землі, озирнулася, ніби переконуючись, що ніхто не зможе завадити їй здійснити задумане і… скинула свою потворну маску додолу. Цей жест був страшним. Його боявся кожен. Він приходив людям у снах, як найжахливіше в світі страхіття. Той, кому ця жінка являла свій лик, був приреченим.
